REV. IOURI KOSLOVSKII

As I walk through the shadow of the valley of death...

  • Full Screen
  • Wide Screen
  • Narrow Screen
  • Increase font size
  • Default font size
  • Decrease font size

Святість

E-mail Print PDF
User Rating: / 1
PoorBest 
Доповідь виголошена на курсах Пасторально-міграційного відділу УГКЦ
Київ, 29 липня 2014 р.Б.

Слава Ісусу Христу!

Преосвященні владики, дорогі отці!
 
Вступ
 
Святість, над якою сьогодні хочемо застановитися, є поняттям, котре можна визначити в декілька різних способів. Як священики, проводирі Божого народу, що в імені Божого Слова віддаємо наше життя задля святості, ми постійно повинні задумуватися над її значенням та старатися впровадити його у власне життя і життя тих, хто довіряє нам спасіння своїх душ.
Сучасне значення цього поняття великою мірою сформувалося при перекладі різних слів, що використовуються в Біблії. Так, наприклад, у Старому Завіті слово «святий» звичайно перекладає древньоєврейське «qadoš», котре означало відділення сфери Божественного від світського. В Новому Завіті цим словом найчастіше перекладають три різні прикметники: ἱερός (иєрос), ἅγιος (агиос) и οςιος (осиос). ἅγιος означає святість самого Бога, а також призначеність для Бога; ἱερός — це призначеність для Бога, але воно прив’язане до термінів Храм (ἱερόν) та священик (Ιερέας). Οςιος використовувалося для характеристики людей, що відзначаються винятковою моральною досконалістю, в сучасній українській мові для означення цього поняття також сформувася термін «благочестивий».
Катехизм Католицької Церкви не дає прямої дефініції святості, тож її потрібно збирaти по крихтах. У 375 числі Катехизму читаємо: «Церква, пояснюючи достовірно символізм біблійної мови у світлі Нового Завіту і Традиції, учить, що нашим праотцям Адамові і Єві було надано стан «святості й первородної праведності» (Тридентський Собор: DS 1511.). Цією благодаттю первородної святості була участь у Божому житті (Див. Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumengentium», 2.).
 
Святість у Біблії та ранньо-християнській традиції
 
Саме звідси нам потрібно почати наше з’ясування цього поняття — з перших сторінок Біблії, книги Буття. Зрозуміло, що Бог є Святим, так само чуємо, що наші прародичі були наділені станом «святості та первородної праведності», котрий вони згодом втратили і за яким одразу відчули тугу та смуток. Отже першою концепцією святості, хоч і не подібною на визначення, мало би бути «те, що Адам і Єва втратили, після первородного гріха». Ані вони самі, ані ми зараз не можемо з чіткістю вказати, що це таке. Адже, як і для наших прародичів,так і для кожного з нас святість залишається радше ціллю, ніж станом, з яким знайомі і який можемо описати.
Така концепція, хоч і є суто біблійною, часто знаходить відгомін у вченнях сучасних філософів і теологів, таких як Рудольф Отто, Герард ван дер Леув, Карл Барт, Мартин Бубер та інші. Так, зокрема Рудольф Отто, засновник феноменології релігії, у своєму відомому творі “Das Heilige” (нім. — «Святе») описує святість як щось абсолютно інакше (ganz andere), щось, що викликає страх і водночас захоплення. Це Святе є чимось цілком відмінним від усього, що ми можемо собі уявити або осягнути розумом. Чи не ті ж відчуття виказують Адам і Єва, після скоєння гріха. Вони бояться, соромляться та ховаються від Того, Хто є найбільшим добром, любов’ю та світлістю. Вони фізично й емоційно ставлять себе поза межами спілкування з Ним. Вони самі встановлюють безмежну прірву, котра остаточно віддалить «Святе» від земного, минучого та скінченного.
Якщо, отже, святість в найвищій мірі належить тому, що є Абсолютним (Бог, Святе), вона відповідно може бути застосована й до взаємин, котрі ми будуємо з цим Абсолютним. Відповідно необхідно встановити, що єдиним і незаперечним джерелом святості може бути лише Господь-Бог. Святість у людині не є просто моральною досконалістю. Це радше результат спілкування з Богом. Побудови з ним стосунків, котрі остаточно змінять і нас самих, перемінивши нас духовно і морально. Отже, моральна довершеність — це радше результат стосунків із Богом, а не їх підстава. Так, Святий Тома Аквінський стверджує, що святість є чеснотою, через яку люди спрямовують себе і свої дії до Бога. У цьому значенні святість — це похідне поняття, яке отримує свій сенс тільки у ставленні до Бога. І воно є ставленням, у якому розуміння безмежної «іншості» Бога та Святого відіграють ключову роль.
Біблія і в багатьох інших місцях використовує таке ж поняття Святості. Воно радше хоче підкреслити відмінність Бога від створіння та створеного. Ми знаходимо багато описів у Святому Письмі, де підкреслюється «іншість» та винятковість Бога. «11 Хто, як ти, Господи, — каже Мойсей у своїй знаменитій пісні, — між богами, хто, як ти, у святості величній, страшний у славі, що твориш чудеса?» (Вих. 15, 11). У пророка Авакума читаємо «Бог іде від Теману, і Святий від Парану гори. Села. Велич Його вкрила небо, і слави Його стала повна земля!» (Ава. 3, 3). У величному пророчому об’явленні, описаному Ісаєю, ангельські хори стоять серед Храму навколо Господа, співаючи: «Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна його слави!» (Іс. 6, 3). Цей же гімн чуємо також і в новозавітному Об’явленні Івана Богослова (4, 8). Ми чуємо ті ж слова з уст самого Ісуса Христа, котрий називає Отця «Святим» (Ів. 17, 11).
Розширене значенням поняття «святий» також часто використовується для визначення всього, що відділено від світу і віддано Богові. Так, наприклад, земля, що оточує Палаючу Купину, стає святою (Вих. 3, 5), як і інші місця об’являння Господа, наприклад Бетел, де Якову приснився сон про сходи на небо (Бут. 28, 19), чи Храм у Єрусалимі. Але це відділення стосовно Бога не повинно сприйматися винятково як територіальне та культове. Святість іде від Бога не лише як назва, але також як Божественна властивість, котрою Він ділиться: «але як той, хто вас покликав — святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святі, написано бо: «Ви будете святі, бо я святий» (1 Пет. 1, 15–16). Саме про цей аспект святості далі йтиме мова. В духовній теології аскети, теологи та філософи християнства відмітять, що святість у нас — це власне є участь у Божому житті, в тому, що ми називаємо «Ласка».
Новий Завіт, як бачимо, змінює значення цього терміну, спрямовуючи його чим раз більше в русло сучасного розуміння та використання в наші дні. Ісус, як дитина Завіту, був святим у тому сенсі, що Він був обраний з-посеред народу Ізраїлю для відкуплення людства. Лука підкреслює це в своєму описі Презентації Ісуса у Храмі: «…вони привели його в Єрусалим поставити його перед Господом, як то написано в Господньому законі: “Кожний хлопець, первородний, буде визначений як святий перед Господом”» (Лк. 2, 22–23, див. Лев 12).
Поза цим Новий Завіт називає Ісуса «святий» (Сам Він ніколи так Себе не визначає) у цілій низці текстів, які включають публічні визнання віри. Демонічний голос стверджує власну приналежність до світу зла, визнаючи «інакшість» Ісуса і викрикуючи: «Знаю бо, хто ти: Святий Божий!» (Мк. 1, 24; Див Лк. 4, 35), в той же час Петро, не бажаючи відмовитися від Ісуса, попри відступництво багатьох учнів, вигукує: «Ми й увірували й спізнали, що ти — Божий Святий» (Ів. 6, 69). Той самий Петро повторює з псалмопівцем, кажучи про Воскресіння: «Бо ти не зоставиш душі моєї в аді і не даси твоєму святому бачити зітління» (Ді. 2, 27; див. Пс. 16, 10). І врешті, святість Ісуса передається тим, хто йдуть за ним: «Віддаю себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині». (Ів. 17, 19).
Християн, особливо в листах Павла, також постійно називають «святими». Павло звертається до віруючих у Римі, як тих «що в Римі… покликаним святим» (Рим. 1, 7). Також в Другому посланні до Коринтян він їх вітає «з усіма святими в усій Ахаї» (2 Кор. 1, 1). Привітання «святим» знаходимо також у посланнях до Ефесян (1, 1), Филип’ян (1:1), а також Колосян (1, 2). На загал термін «святі» вказує на тих, хто відзначається вірою в Христа Воскреслого, на відміну від тих, хто не є віруючими.
 
У цьому загальному сенсі слово «святий» означає включення до певної категорії людей, а не виключення з іншої. Воно є продовженням використання єврейського поняття народу, вибраного Богом. Лише у значно пізнішому часті термін «святий» отримає забарвлення видатної особистості, яка знаходить місце у Християнському календарі. У свідомості ранньої Церкви святість є станом тих, хто живе в динаміці Пресвятої Трійці, за якою вони з’єднані з Отцем через Сина у Святому Дусі, зісланому на нас, щоб зробити дітьми Божими. Саме тому, що ми володіємо Духом Христа (у вірі, у хрещенні, у сопричасті, у ділах), ми здатні закликати «Авва, Отче!!» (Гал 4, 6).
Нарешті потрібно відмітити, що в Новому Завіті представляється нова концепція, котра змінює культове поняття святості в духовну реальність, за якою послідовники Ісуса є «відділеними» для Бога, як у Старому Завіті були дари, що приносилися для жертви в Храмі. Павло закликає римських християн: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рим. 12, 1). Перше послання апостола Петра говорить про християн як про «живе каміння», яким будується «духовний дім, на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа» (1 Пет 2, 5; див. також Фил. 2, 17; 4, 18; Євр. 13, 15–16).
 
 
Святість як покликання
 
Поза біблійним розумінням поняття святості як стану, а воно лежить в основі інших (літургійне, культове і т.д.), у християнстві вже з ранніх часів виробилося також розуміння святості як покликання. Вже в Новому Завіті знаходимо місця, де християн не лише називають святими, але й закликають, часто в досить радикальних термінах, ставати святими. Так, у посланні до Коринтян читаємо, що вони є «покликані святі» (1 Кор. 1, 2). Тут святість слід розуміти як складову частину процесу навернення. Необхідно відвернутися від усього, що не є «Божим», до всього, що нас до Нього наближає на зразок Ісуса Христа. Іншими словами, покликання до святості є Божою ласкою, в той час як наше навернення є відповіддю на це покликання. Святість, отже, визначається як стан і як вибір. Наш вибір відгукнутися на поклик Божий, котрий чуємо через об’явлення Боже.
Тут необхідно зазначити, що це покликання є як особистим, так і універсальним. Наша відповідь на це покликання, відповідно, також повинна відбуватися на двох рівнях: особистому та рівні цілої Церкви. Серед офіційних документів Церкви сучасності ця ідея дуже добре представлена в Догматичній Конституції про Церкву (Lumen Gentium — лат. Світло народів) Другого Ватиканського Собору. П’ята глава цього документа називається «Покликання цілої Церкви до святості». Святість не є станом якоїсь обмеженої кількості вибраних «старців» чи «святих» у Церкві, це універсальне покликання всіх християн: «усі вірні Христової Церкви, будь-якого рівня чи статусу, є покликаними до повноти християнського життя та до вдосконалення в любові» (LG 40). Документ підкреслює, що абсолютно всі, в усіх життєвих умовах та ситуаціях, покликані то тієї самої святості, котра черпає свою основу в наріжному камені заповідей любові — до Бога перш за все, і заради неї, любові до ближнього (див. LG 42). Святість Церкви, отже, не є якимось абстрактним поняттям, приналежним їй за визначенням. Вона є радше реалізацією цього покликання особами, що належать до неї. Церква також посідає святість через абсолютну досконалість довірених їй скарбів — Слова Божого та Святих Таїнств, заснованих Христом. Ці скарби є святими, не залежно, чи вдається нам, недостойним слугам Божим, використовувати їх вправно та добре. Також члени церкви є особами, вибраними Господом, щоби брати участь у священстві Ісуса Христа (пор. LG, 2 глава).
У всі періоди існування Церкви, від її заснування і до наших днів, знаходилося багато людей, котрі виділялися тим, що справді щедро й самовіддано віповідали на це покликання та ставали зразком святості. Свідчення їхнього життя та служіння є справді свідченням, підтвердженням (sacramentum) можливості реалізувати це покликання до святості. Вони власне і є святими в тому значенні, яке ми зараз використовуємо як термін. Можна було б окремо говорити та досліджувати значення святості як властивості осіб, що вже перейшли межу, яка розділяє світ церкви воюючої від світу церкви тріумфуючої (прославляючої). Але залишмо це для більш глибокого аналізу в іншому часі та місці.
При цьому, однак, ми повинні також визнати гріховність та недосконалість збору вірних по цей бік ἔσχατος (гр. останнє). Як і кожна людина, котра разом з іншими склає спільноту Церкви, так і сама Церква, повинна постійно відвертатися від того, що не є Божим та знову повертатися до Бога, оскільки є «в той же час Святою і такою, що завжди потребує очищення та невпинно слідує шляхом покаяння і оновлення» (LG 8). Іншими словами, Церкване є «священним об’єктом», але також збором вірних, що містить в собі усі необхідні засоби святості. Церква не є перфекціоністською сектою, а збором прочан, святих і грішних.
Особи, котрі вважають себе приналежними до Церкви Христової, отримують покликання до святості через Слово Боже, що проповідується. Вони покликані брати участь у сакраментальному житті Церкви, змінюючи своє життя, наближаючи його до тих ідеалів та стандартів, котрих ми вчимося, наслідуючи Ісуса Христа — «Божественного вчителя та зразка усієї досконалості», який «сам є автором та виконавцем святості життя» (LG 40). Отже, у нашій святості ми повинні наслідувати святість Ісуса Христа, котрий, своєю чергою, відображає святість Отця. «Христос Бог, Син Бога живого, прийшов спасти усіх від їхніх гріхів, щоби кожен міг стати святим» (II Ват. Собор, Декрет про пастирське служіння єпископів у Церкві «Christus Dominus», 1).
 
 
Шляхи до святості
 
Усе сказане до тепер відтворює загальну картину концепції святості, як Церква її сприймає зараз, та її коріння в біблійних текстах і ранньохристиянських традиціях. Тут вартує дещо перефразувати Тому Кемпійського, стверджуючи: «Волію радше бути святим, ніж уміти сказати, що воно означає». (Тома Кемпійський, Наслідування Христа, І, 1).
Напевно, кожен добре розуміє реальну різницю між теоретичними знаннями та їх реалізацією, особливо в цій царині. А реалізація є надзвичайно складним процесом, особливо якщо брати до уваги дві речі: перша — ми є свобідними особами, збагаченими дарами Божими, та обмеженими нашими недосконалостями; друга — кожен з нас живе у чітко визначеному часі, певній культурі, вихованні, соціальних обставинах, котрі надзвичайно впливають на нашу ментальність, знання та спосіб мислення. Іншими словами, ми є людьми, котрі суб’єктивуються в історії.
Це робить проблему реалізації святості ще складнішою. В різні історичні епохи, в різних державах та культурах цей процес набирає особливостей, котрі дуже важко втчерпно зібрати та представити.
Наприклад, святість вимагає повного відкинення світського та повної посвяти Богові, чи ні? З одного боку, багато джерел, зокрема й біблійних, безпосередньо використовують слово «світ» у принизливій формі, підкреслюючи протилежність «світського» Божому; але з іншого — біблія нам подає позитивну доктрину створіння та багато різних свідчень, що сам світ як такий є чимось, що існує вповні в ласці Божій. Це, наприклад, випливає з самого факту Воплочення, що добре представлене в пролозі Євангелії до Івана, котре перегукується з першими рядками книги Буття. Іван, зокрема, підкреслює, що сам задум воплочення та спасіння має справді космічне значення: Бог послав свого Сина, тому що «полюбив Світ». І послав Його не щоби його засудити, але щоб «через Нього» спасти (пор. Ів. 3, 16–17).
Подібна багатозначність понять відчувається й у численних свідченнях життя святих отців чи святих пізніших часів. Так, наприклад, св. Антоній Єгипетський, відмовляючися від свого майна та покидаючи свій дім, щоби вирушити до пустелі і боротися з сатаною, чітко висловлюється проти світу, спрямовуючи своє життя на виняткове служіння Богові. Св. Атанасій підкреслює, що Антоній вибирає «святе життя». Але його відмова від «світу» обертається переміною світу пустелі. У святості свого життя він наповнює Божою ласкою мертвий та жорстокий світ навколо себе. Читаємо: «земля стала особливою — землею побожності та праведності. І не було там ані злочинця, ані жертви несправедливості, ані скарг митника» (Життя св. Антонія, 44).
Щоби, отже, могти виробити хоч скільки-небудь правильне поняття святості, ми повинні прагнути чітко зрозуміти спосіб збігу та поєднання цих протилежностей. Це можливе лише у вірі, що стверджує створіння та воплочення і в той же час закликає до стану всецілого посвячення нашого життя самому Богові. Подібна двозначність позірно протилежних по суті, але немислимих одне без одного понять часто зустрічається та вказує на задум Бога, Котрий в поєднанні несумісного показує нам свою велич та глибину задуму. Так, наприклад, вже сама людська особа, що повстає через поєднання двох абсольтно протилежних начал — тіла й душі, перестає існувати, коли ці начала розділяються. І це вказує нам на досконалість такого поєднання. Чи те ж можемо бачити у самому задумі відкуплення людства, котре реалізується через абсолютну досконалість Христової особистості, адже він бездоганно виконує Божу волю; хоч ця досконалість Другої особи Божої єднається з ненавистю, глупотою та сліпотою проводу й самого народу Ізраїля. Воскресіння та відкуплення всього людства є симбіозом цих двох абсолютних протилежностей. Так і святість, як спосіб реалізації Божественного в нас, є наслідком поєднання Божого з людським. І цей процес неодноразово називали Обожествленням людської особи. Видатний російський філософ XIX століття Владімір Соловйов називає ідеал цього поєднання «Богочоловіком» (див. В. Соловьёв, Чтения о Богочеловеке).
У думках сучасних духовних учителів неодноразово звучить попередження про небезпеку порушення балансу між духовним та «світським» у створенні концепції святості. Особливо в сучасному світі. Щоби правильно розуміти поняття освчення себе чи інших, слід уникати двох крайностей. Одним перебільшенням було б радикально прирівняти святість до повної відмови від матеріальності створеного. В історії християнства це було справжньою спокусою дуже багатьох, часто й видатних богословів та духівників. У теології це називається «ангелізм» (термін запозичений у видатного філософа XX столітт Жака Марітена), який означає тенденцію до приниження та нехтування в духовному житті матеріальною складовою людини. Ангелізм підносить лише «духовну» її складову. Іншою протилежністю буде повністю концентрувати своє духовне життя на інтеграції зі світом, культурою та суспільством, що дуже часто робиться коштом нехтування трансцендентною реальністю Бога та відкинення необхідності будувати з Ним стосунки.
Справжня святість та справжня духовність повинні вповні рахуватися як з трансцендентною спрямованістю стосунків із Господом, так і з іманентною реальністю людської особистості, котра живе індивідуальним та соціальним життям. Ось чому найкращим зразком цієї гармонії потрібно вважати самого Господа нашого Ісусу Христа. Адже в Його житті та реальності вповні гармонійно поєднано протилежності, згадані вище. Він є повною мірою Богочоловіком; Словом, котре сталося тілом чи, як описує це Карл Ранер, Конкретизованою Вселенськістю.
Наслідуючи Ісуса Христа, отже, ми можемо знайти як дар святості, вкорінений у Божих ласках, так і засоби для його осягнення, котрі ми можемо відшукати й розвивати серед цього світу.
 
 
Святість та освячення в сучасному світі
 
Двадцяте століття було одним із найкривавіших в історії людства. Значний розвиток суспільства, технологій та науки супроводжувався повною дезорієнтацією людини перед лицем трансцендентного Бога. Людство стало подібним на сліпця, який живе у надзвичайно пишному палаці, сповненому витворами мистецтва та оточеного прекрасними краєвидами. Усі ці досягнення не зробили людину ані на йоту кращою, лише дали їй багато інструментів, щоби віддалятися один від одного та знищувати себе та інших. У сучасному суспільстві поняття святості також часто використовується в негативному значенні. Пригадаймо лише недавні термінології комуністичного суспільства, в котрому більшість з нас народилися та виросли.
Що ж означає освячувати та освячуватись у сучасному світі? Безперечно, це зміна, але зміна до чого? До якого стану? В першу чергу підкреслім, що святість як така належить у першу чергу самому Богові. Чи іншими словами: Бог є святим за визначенням, за своєю природою. Тим не менше, ствердити святість Бога ні в якому разі не означає поставити Його повністю поза реальністю людини. Це лише пояснення, чому людина не повинна впадати в будь-яку форму ідолопоклонства. Адже поза Богом ніщо не є вповні «святим» (пор. Вих. 20, 3).
Людина стає святою (або стає на шлях святості) в найкращий спосіб тоді, коли визнає існування Бога та Його святість. Бути святим — це у першу чергу означає не вважати себе найвищим створінням, котре автономно, само може все зробити. Властиво тому суспільні теорії соціалізму-комунізму були від початку приречені на невдачу. Будучи атеїстичними, вони мусіли поставити людину та її прогрес на верхівку піраміди існуючого, але з цієї точки неможливо осмислити ціль існування, тож вони прирекли усю піраміду на колапс. Бути святим — означає визнати Бога, Його вищість, святість і від цього починати будувати стосунки. Ось наступний крок до освячення — жити в повній свідомості постійної своєї присутності перед обличчям Бога живого.
Отже, з одного боку — Святий Господь, з іншого — покликання бути таким, як він — покликання до святості. Немає ніякого протиріччя між покликанням до святості та вимогами морального життя. Це складові частини того ж. Святий Павло часто називає людей у Христі «людьми бездоганними». У першому столітті в ментальності юдеїв ця фраза вказувала на тварин, приготованих на жертву. Павло виходить за рамки цього, винятково культового визначення та вказує на «моральну чистоту» як образ людини, що уподібнюється Христові. Читаємо у посланні до Ефесян: «Бо в ньому він нас вибрав перед заснуванням світу, щоб ми були святі й бездоганні перед ним у любові» (Еф. 1, 4). Далі в тому посланні Павло чітко пов’язує святість з бездоганністю поведінки: «Розпуста й усяка нечистота та захланність щоб і не згадувалися між вами, як це й личить святим» (Еф. 5, 3).:3).
Для Павла норми нашої поведінки є безпосередньо пов’язані з Богом. У своєму посланні до Солунян апостол молиться, щоби «він зміцнив ваші серця бездоганними у святості перед Богом і Отцем нашим за дня приходу Господа нашого Ісуса з усіма його святими» (1 Сол. 3, 13), а також: «Це ж саме воля Божа: святість ваша — щоб ви стримувались від розпусти» (1 Сол. 4, 3).
В тому ж дусі святий Августин стверджує: «Люби Бога і роби все, що захочеш», що перегукується з Івановим: «Якщо любите ви мене, то мої заповіді берегтимете» (Ів. 14, 15).
 
 
Священиче завдання освячуватись та освячувати
 
Як відомо, священство зобов’язує до виконання трьох урядів: учити, освячувати та управляти (LG, CD). Кожне з цих завдань тісно пов’язане з двома іншими. Але застановімось сьогодні над другим. Якщо перше завдання дозволяє священику відкрити собі та вірним шлях до Істини, то друге допомагає її досягнути насамперед через Святі Тайни та молитву Церкви. Ми вже грунтовно ствердили, що освятити — означає встановити зв'язок із Богом, Його святістю. Очевидно, що цей зв'язок перетворює людину. В древні часи панувало тверде переконання, що хто побачить Бога, одразу помре. Силу правди та світла, котрими Він переповнений, неможливо витримати грішній, недосконалій людині. З іншого боку, панувало й протилежне переконання, що без хоч найменшого контакту з Богом людина також не може існувати. Істина, доброта, любов є основними властивостями Його єства. Як же це можливо, щоб людина зустрілася з Богом, але не померла, приголомшена величчю Божественного єства? Сам Бог, кажуть нам засади віри, йде на контакт у спосіб, котрий відкриває нам шлях на Небо, не знищуючи нас самих. Іншими словами, сам Господь поволі, за нашої співдії, перетворює нас на те, що в латині називається «imago Dei», чи як ми кажемо — «образ Божий». І це завдання виконується в більшій мірі через посередництво людей вибраних — пресвітерів.
Ніхто зі своєї власної волі та сил не може з’єднати іншого з Богом. Це особливий привілей священика, це дар, котрий ми маємо, щоби реалізовувати діло Верховного Архієрея — нашого Господа Ісуса Христа. Першим інструментом цієї праці є проголошення Слова Божого — Євангелія. Саме у ньому Бог сходить, щоби нас зустріти. Наступним інструментом цього завдання є Святі Тайни. Наше занурення в Тайну Пасхального Воскресіння відбувається в Хрещенні, воно посилюється та відновлюється в Миропомазанні та Сповіді, воно живиться Євхаристією, Тайною, котра є фундаментом Церкви Тіла Христового, Храму Духа Святого (Йоан-Павло ІІ, Pastores Gregis, 32).
Отже сам Христос нас освячує, закликаючи наслідувати Його. Але як знак Його невимовного милосердя, Він кличе окремих людей «бути з ним» (Мк. 3, 14), змінюючи їх через Таїнство Священства. Дозволяючи їм стати, не зважаючи на недосконалість та грішність, інструментами освячення світу у Його руках. Священики покликані ставати немов «мостом» зустрічі, посередниками між людиною і Богом.
Останніми роками були зроблені значні спроби підняти служіння навчання Слова Божого над служіннями освячення через Св. Тайни. Подібна ситуація базується на концепції більшості протестантських церков та загальному поширенні протестантської теології й моделі бачення духовного життя за останні кілька століть. Сакраментальне служіння навіть в Католицькій Церкві часто відходило на другий план, і це завжди призводило до катастрофічних наслідків. Неможливо вповні відповідати на поклик Христа: «Ідіть і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28, 19), принижуючи чи опускаючи сакраментальне служіння.
З уст Христа Апостоли отримали наказ проповідувати Царство Боже, і кінцевою ціллю цієї проповіді є власне святість, над якою сьогодні застановляємося. Але ця проповідь не є лише «промовою», вона включає в себе також і дію, знаки, чуда, котрими Ісус проповідував, це ж завдання перейшло і Його пресвітерам. Знаками й чудами Христос вказував, що Царство Боже наблизилося. Воно стало досяжним для кожного, й усі покликані до нього вступити. Слів тут недостатньо. Це Царство співпадає з самим Христом, з Його особою, з Його жертвою за усіх нас. Те ж стосується і кожного священика. Ми покликані ставати не лише інструментами, котрі виконують в імені Христа-священика Св. Тайни та продовжують Його справу проповідування Царства Божого. Кожен священик покликаний стати Христом для своїх парафіян та людей, котрі до нього приходять. Уявімо собі, з яким захопленням люди очікували приходу Христа в їх місто. Чуємо про Закхея, котрий нехтуючи своїм станом сановника та митника, лізе на дерево на посміх юрбі, аби побачити цього Чоловіка. Нехай так буде і з нашими парафіянами. Освячення почнеться з нашого прикладу, молитви, проповідей, Літургії, але повинно перерости у захоплення не нами, але Христом, Його Церквою.
Хто може спасти світ та людину? Звичайно, єдиною можливою відповіддю буде: Ісус з Назарету, Христос розіп’ятий та воскреслий. А де ці Таїнства смерті та воскресіння Христа відновлюються, приносячи спасіння? У дії Христа через свою Церкву, а особливо у Тайнах Сповіді та Євхаристії. Від смерті гріха людина може перейти до радості святості та спасіння. І цей перехід не є винятково особистою справою, адже сповнюється лише за участі Церкви. Церкви як Христа і Церкви як інших вірних. Без священства немає Церкви, але й без вірних, без їх спільного прямування до святості немає Церкви.
Кожна Свята Тайна вкорінена у матерії й формі. «Бог торкається нас матеріальними речами (…), котрі він обирає собі на служіння, щоби зробити інструментами зустрічі нас з ним самим» (Бенедикт XVI, літургія 1 квітня 2010 р.Б.). Це повинно збудити у нас, священиків, розуміння суті Св. Таїн. Кожен священик знає і розуміє, що він є необхідним інструментом спасительної дії Господа, але лише інструментом. Це розуміння повинне наповнити нас скромністю та щедрістю в уділенні Св. Таїн з розумінням, що наша місія — сприяти, щоб кожен з’єднався з Христом та віддав себе Богові як «жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рим. 12, 1).
На завершення хотілося б поділитися ще однією думкою про практичний перебіг нашого особистого освячення та освячення інших. Дуже часто процес освячення переходить через три фази. Спершу, часто ще в юності та молодості, людина запалюється бажанням морального вдосконалення. Вона щиро береться за старанне виконання Божих заповідей, і у цьому періоді саме до моральної досконалості й зводиться ідея святості. На жаль, як ми щиро висловлюємо у наших поминальних молитвах, «немає чоловіка, що жив би, а не згрішив» — усвідомлення цього не автоматичне, але нерідко переходить через тяжкий особистий досвід. Часто людина впадає у розпуку, розуміючи, що моральна досконалість є недосяжною. Розуміння святості як практичної, моральної досконалості поволі розвіюється. Та якщо особа наполегливо шукає святості, вона перейде до іншого, наступного рівня — знання. Людина починає усвідомлювати, що святість — це пізнання Бога, це спілкування з Ним, це спроба якомога частіше перебувати на «розмові з Богом» — молитві. Це те ж намагання досягнути моральної досконалості, але вже під іншим кутом — не здобути ділами, а вимолити. Часто ці дві фази міняються місцями або людина повертається до попередньої, щоби почати знову з новими силами. Але є ще й третя фаза — це віддання себе Богові. На початку нашого невеличкого дослідження ми ствердили, що святість — це максимальне наближення, уподібнення до Бога. Ми не можемо досягнути його своїми силами. Святий Апостол Павло неодноразово підкреслював цей рівень святості Говорячи про «життя У Христі». Формула «у Христі» 73 рази з’являється у творах Павла. Нею він підкреслює необхідність внутрішнього перетворення. Щоб могти бути «у Христі», щоб могти стати частиною, необхідно змінити себе, щоби ми не були плямою на тілі Божому, але вповні відповідали нашою суттю природі Бога – святості. Це прекрасно розуміли великі святці нашої Церкви, котрі навіть після багатьох років духовних подвигів та праці, на смертному одрі заповідали молитися за себе, розуміючи свою недосконалість. Це розуміли часто й великі теологи, такі як св. Тома Аквінський, котрий після миттєвого надприродного досвіду, відмовився продовжувати диктувати архітвір богословської думки Сумму, провівши останні півроку свого життя, доглядаючи за рослинами. Віддатися Богові, щоби він зробив з нас свій інструмент.
Надія як ласка Божа відіграє в цьому надзвичайно важливу роль. Це інструмент, котрий власне і повинен живити нас, щоби ми не розчаровувалися через слабкості, але вповні віддавалися Богові, шукаючи святості. Саме у цьому віддані можемо сподіватися знайти «Місце відпочинку назавжди, тут оселюся, бо я його собі вподобав» (Пс. 131, 14).

Add comment


Security code
Refresh

You are here: